Роман известного украинского писателя П. Загребельного рассказывает об эпохе Ярослава Мудрого, о Киевской Руси. Немало веков прошло с той поры, но стоят, как и прежде, тысячелетние памятники, поражая своим искусством и великолепием. Кто их создавал? В каких условиях? Каковы судьбы безвестных мастеров? Все эти проблемы автор как художник исследует на широком фоне общественно-политических событий того времени. Роман является историческим по жанру, но он включает и главы, в которых действуют наши...
Християнство - це вiк похилий. Воно виникло, щоб потрафляти й догоджати старим, знищеним, знесиленим людям... Маєстатичнicть, повiльнiсть, неквап, похмурiсть, нелюбов до всього яскравого, байдужiсть до втiх - все це спiльне в християнства i в старих. Бо вони правлять свiтом. Вiра завжди достосовувалася до тих, хто править свiтом! I майже завжди була вона вiрою старих людей.
Та пам'ять життя дається людині не з першим її криком,а згодом, вона виникає в тобі, мов струс, наче вибух, і своє буття на землі ти відлічуєш з тої хвилі".
людині завжди хочеться сподіватися ліпшого і не вірить вона в смерть навіть тоді, коли стоїть у ямі або під зашморгом шибениці.
Бо що є мистецтво? Це могутній голос народу, що лунає з уст вибраних умільців.
Если долго всматриваться в один и тот же предмет, то перестаешь его видеть, думаешь совершенно о другом или вовсе ни о чем не думаешь, ощущаешь неспособность твоего мозга к самому маленькому усилию, превращаешься в точно такой же неживой предмет, как и тот, который находится перед тобой.
Никогда не следует спешить к беде, а тем более искать ее, она сама найдет тебя быстро и беспощадно.
Правда же милостивой не бывает. Она твердая и жестокая.
Все можна змінити: доми, одягачку, воям дати іншу зброю, напхати пельку заморськими наїдками й напитками, та душу народові не виймеш, не вставиш йому іншу, чужу.
Але хто хоче жити, повинен перемагати.
"...щоб усвідомити з трагічною остаточністю жорстоку істину війни: місто не твоє, собор не твій, святині не твої, нічого твого тут немає, а отже, немає й тебе, бо існуєш ти, тільки допоки володієш своєю землею, своїми містами, своїми святинями, своєю батьківщиною й дідизною."
Людина може мати безліч імен. То й що? А цінність її хіба в іменах? Ділами тільки можна возвеличити себе або ж зганьбити.
В истории каждой земли есть изрядное число страниц позорных и жестоких.
Человек талантливый напоминает цветок, который поднимается очень высоко. Его хотят сорвать первым. А что же остальные цветы? А те наполняются завистью, для них достаточно собственной красоты, другой красоты они не хотят признавать.
... бо й що таке життя людське, як не змагання й невпинне боріння з темними силами, з гріховними пристрастями, з власною слабкістю, з дурощами, з надмірною довірливістю?
"Бо коли є в тобі обдарованість, то вже ти не належиш собі, а світові. Пускаєш свої твори між людей, мов дітей."
Якщо створене тобою здавалося зроблене кимось іншим - набагато здібнішим за тебе, коли сам дивувався і не вірив, що то твоя праця, - отоді й був справжній успіх.
Жінка - як бог: вона хотіла б володарювати над своїм чоловіком неподільно. А чоловік нагадує поганина: йому завжди мало бога одного, а жінок і поготів.
Та, мабуть, коли чиниш добро, то не думаєш про це. Заздалегідь обдумують лише підлоти.
Звик мати справу з речами мертвими, з минулим, з сухою логікою, з писаннями й виповідями. А жива людина завжди складніша й дорожча за всі наймудріші писання й виповіді.
А я - повторна? Ще буде колись така? Чи, може, була вже? Ніколи й ніде! Людина з'являється один раз і щезає, і це найнеповторніше й найпрекрасніше з усього, що може бути.