Итак, есть класс, в котором учатся очень проблемные дети. Им плевать на учебу, плевать на дисциплину, они, в общем, такие обаятельные прожигатели жизни, которые просто начали раньше других. Их учитель, мистер Картрайт, чудесно это понимает, он циник и немножко тролль, и это в нем прекрасно. Также в наличии: директор, который из всех ахтунгов детей может извлечь полезный урок, учительницу, которая плотно сидит на аспирине, потому что боится детей, пропавший отец, который любил свистеть,...
Во взаимоотношениях взрослых кто-то один всегда чувствует себя обиженным или недооцененным.
Нельзя ставить на человеке крест только потому, что он совершил глупость.
Якщо турбота про когось, хто тобі небайдужий, усе ще чогось варта, то от що я тобі скажу: на відміну від багатьох інших, ти будеш хорошим батьком.
Навіть повний невдаха з жалюгідним життям запросто може стати для малюка справжнісінькою зіркою, найкращим представником людства - і маля навіть ризикне вивалитися зі свого рюкзака, аби лиш востаннє глянути йому вслід.
А якщо й існує неоднінна вчительська риса, то це самоконтроль. Від чверть на дев'яту ранку і до чверті на п'яту вечора без нього нікуди.
Якщо вибирати між поясненням і покаранням, то краще вже друге. Так простіше.
Бути батьками — це як відбувати довічне ув'язнення.
Нікому не можна довіряти. Можливо, навіть власній матері.
Складалося враження, що половина учнів забула свої мізки вдома, а решті й забувати було нічого.
Заради Бога, нащо взагалі придумали школи?